Page 65 - 2Demo_Book_A bell rings for them

лосить: «Де мій Юрочка?» Ще по годиннику не розумівся, а відчував, коли марш-
рутка з Чернігова повинна прийти. Стане біля стовпа, чекає, а потім, як колобок
біжить йому назустріч…

Юру в селі любили – юнак нікому не відмовляв у допомозі
Було, не встиг приїхати, починає збиратись кудись серед ночі. Мати кинеться:

«Синку, куди ти?» А він: «Мамо, треба!» То кров комусь для порятунку здати, то
хтось у халепу потрапить – мчав виручати. Розуміючи, що матері важко оплачу-
вати навчання одразу двох студентів (його й сестри), почав заробляти ще з першо-
го курсу, хапався за будь-яку роботу.
– Працювати почав ще зі шкільної парти, – згадує Галина. – Підсобляв буді-
вельникам і вчився у них. А коли студентом став, на оплату першого семестру я
збирала кошти, а на другий для себе й для сестри заробляв Юра. Коли тільки все
встигав? Вчився в Чернігівському педуніверситеті. Закінчив з відзнакою, був кра-
щим студентом року. Отримав бакалавра, а потім пішов у магістратуру, по профі-

лю фізичного виховання. Постійні тренування з боксу. Всю Україну об’їздив на
змаганнях. А під час канікул та відпусток їздив на заробітки у Київ на будівниц-
тво, в охоронні фірми. А потім – і за кордон. Я йому: «Синку, ти б хоч трохи себе
жалів». А він посміхнеться широко: «Мамо, все добре. Ти, як тільки що тобі треба,
кажи, я все куплю, все зроблю».

«Бережи себе й малого. У мене все добре»
За півроку до 24 лютого 2022 року Юра зібрався на заробітки у Великобри-
танію. Самотужки вивчив англійську мову. Робота була нелегкою – збирали
помідори в теплицях. Меткого юнака помітило керівництво, і вже через місяць
його перевели на іншу, більш оплачувану і відповідальну. У вихідні встигав ще

й ремонти житла робити. Повернувся додому 16 січня. Побув у селі кілька днів.
– Не міг він довго без діла сидіти, – схлипує мати. – Йому необхідні були ро-
бота, тренування, навчання. У Юри завжди була купа ідей, задумів. Він стільки
всього хотів зробити! Не сплю ночами, все в голові минуле прокручую. Мені ж за
нього ні разу в житті не було соромно, ніколи нічим не образив, я так ним завжди
пишалася. І пишатимусь до кінця своїх днів.
Останній раз Галина бачила сина 7 лютого 2022року. Вони з сестрою приїхали
в рідне село. Як з’їжджалися докупи, не було більшого щастя для матері. Хата
вирувала: друзів, молоді – повний двір. Душа раділа. Тепер хата пуста. І двір оси-

ротів. Тут горе і тиша.

Мати згадує, як востаннє проводжала сина на маршрутку
Ще спитала: «Ти все взяв, нічого не забувся?» А він повернувся і, як завжди, зі
своєю життєрадісною посмішкою: «Мам, всього вистачає. Ну чого ти переживаєш?
Все ж добре». І подумати не могла тоді, що бачить свою дитину востаннє живою.

61