Page 65 - 2Demo_Book_A bell rings for them

ковською. Плачуть, а я зрозуміти не можу, що вони від мене хочуть. Давай мені
якісь таблетки в рота пхати. Тоді Люда: «У нас завтра похорон. Юрчика в морзі
опізнали». Я на землю впала. І так кричала, що все село чуло. Що це неправда, що
це помилка, що синок мій живий. Цілу ніч потім сиділа в кріслі й як заклинання
твердила, що це не може бути правдою. Але вранці треба було вже їхати за тілом
Юри…

Кати дострілювали поранених прямо на полі бою
Як страшний сон, запам’яталася Галині та страшна дорога до Чернігова. Улам-
ки, розстріляні хати, порозбивані танки, спалені машини. Подруга Наталія Лотош
з Городні супроводжувала жінку впродовж тієї жахливої подорожі ритуальною
машиною. У морзі тіло Юри віддали не одразу, занадто багато тіл загиблих дово-
дилося виносити.
– Ми чекали години дві під дверима. То була вічність. У мене все пере-
верталося перед очима, – каже жінка. – І досі відчуваю той запах крові. Там

стояли величезні сміттєві баки, заповнені скривавленим одягом вбитих наших
дітей та мішками, просякнутими кров’ю, в яких їх звозили до моргу. Я зайшла,
коли прийшла черга, а там жіночка заповнює документи. Я до неї: «Це неправ-
да. Тут не може бути мій Юра». Вона мені протягує Юрин годинник і срібний
хрестик, який я сину на 18-річчя подарувала. Погнутий і закривавлений. Він
ніколи його не знімав. Той хрестик я впізнала б з мільйона. А потім і його ви-
везли на каталці. З під чорного поліетилену виглядала нога. Сумнівів бути не
могло. То був Юра… Я ще спитала, чи він помер від осколкового поранення.
Сказали, що від вогнепального і максимальної втрати крові. Значить, добива-
ли ще живого…

Уже після похорону сина мати

знайшла в собі сили з’їздити в Лукашівку,
на місце його загибелі
Тіло Юри 25 днів пролежало в полі, прикидане землею, доки село звільни-
ли українські військові й змогли забрати загиблих побратимів. Місцевий фермер
Григорій розповів: «Пекло тут було. Справжнісіньке пекло. Як ті хлопчики, май-
же діти, могли стримувати шалений натиск рашистів протягом чотирьох днів –
тільки Богу відомо. Скільки людських життів врятували ціною власного! А сина
вашого я добре пам’ятаю. Він завжди посміхався, навіть у найстрашніші миті. Я

ще думав: «Як же ти, пацан, любиш життя, що посміхаєшся навіть під час цього
диявольського шабашу».
Тоді в Лукашівці озвірілі російські кати, увійшовши в село, дострілювали по-
ранених на полі бою. А тих, хто вцілів, зібрали, вивели в центр і розстріляли при
цивільних жителях: мовляв, чинитимете опір – з вами буде те саме. Одна хоробра
жінка з місцевих змогла переховати у себе п’ятьох поранених українських танкіс-
тів. Юрі ж не поталанило…

61