Page 66 - 2Demo_Book_A bell rings for them

– Я привезла з собою величезний букет троянд, – плачучи, каже Галина. – По-
клала на ту политу кров’ю моєї дитини землю. «Ось, синку, завжди ти мені дару-
вав квіти, тепер я тобі їх носитиму до скону віку…» І в ту мить, як нагнулась до
землі, так тепло-тепло мені стало, ніби обійняв хто. Мабуть, то Юрочкина душа
хотіла мене втішити та заспокоїти.

«Ваш син був справжнім героєм»

Коли відбували обід на 40 днів по Юрі, в їдальні до Галини підійшла помічни-
ця й каже: «Галю, там тебе на порозі якийсь хлопчина військовий кличе». Вийшла.
Це був Ярослав, який стояв з Юрком на позиції у ті дні. Обійняв нещасну матір і
вона відчула, як тремтить його тіло в глухих риданнях.
Ярослав сказав: «Ви повинні знати, що ваш син був справжнім героєм. Він ні-
чого не боявся, йшов тільки вперед. За спини не ховався, хоча досвіду військового
не мав зовсім. Навіть з автоматом ознайомився вже тільки в окопі. Нас лупили в
упор. 9 березня о 7.30 ранку почали поливати суцільним вогнем з градів. Ми по-

повзли. Снаряд упав поруч, але не розірвався. Наступний упав хоч і далі, але Юру
поранило уламком у потилицю. Я пробував його тягнути, хоч і ознак життя Юрка
вже не подавав. А потім мене самого поранило…»
Ярославу зачепило ребро. Ще одного побратима, Миколу, поранило в живіт.
Але вони удвох змогли проповзти близько 20 кілометрів подалі від Лукашівки.
На трасі їх підібрали люди й доправили у шпиталь. Галина ж, не маючи зв’язку
з сином, шукала його у всіх можливих шпиталях, серед полонених, по соцмере-
жах – раптом хтось щось бачив чи чув про її хлопчика.
– Коли я ще перебувала в невідомості щодо долі сина, Юра двічі приходив до
мене у снах, – тремтячим голосом веде сповідь жінка. – Раз наче він у військовій
формі пливе на човні, а довкола маленькі острівці. Я йому: «Синку, синку, а що

ти там робиш?» А він повертається до мене з посмішкою: «Мамо, все добре. Це
мене попросили тимчасово попрацювати. Попрацюю і скоро повернусь додому».
А другий – наче зайшов Юрчик з двору на кухню у блакитному спортивному ко-
стюмі з величезним букетом троянд. Той костюм він привіз з-за кордону, він так і
лежав у шафі, син його й не встиг поносити. Я кажу: «Ну нащо ти стільки грошей
витратив на квіти?» А він посміхнувся, став на коліна переді мною і мовчки про-
стягнув букет. Хіба я думала, що той костюм покладу йому в труну?
Збиваючись з думки, Галина починає розповідати, як довелось їхати в Город-
ню за допомогою, щоб забрати тіло сина. Дякує міській раді, каже, що дуже їй

допомогли Петро Редюк, Наталія Лотош, Людмила Кравець, які відгукнулися на
її біль. Плаче, згадуючи допомогу односельців, сусідів, родичів.

Зупиняється, зустрівшись поглядом з синовим портретом,
і хату знову розривають материнські ридання
Синку, пробач мене! Ти мене завжди оберігав, а я нічим тобі зарадити не змог-
ла. З твоїм життям забрали нелюди й моє життя. Мені залишилось існування в

62