Page 114 - Кувейтські-новели_02.01.21_Neat

Шагріяр помирає уночі

Моя дружина говорить слова, яких вона не має на увазі. Вона обіцяє зібрати

мої улюблені книги в одну скриню. Вона віднесе її до ями позаду будинку.
Спочатку в ямі розкладуть багаття, потім у вогнище поскидають книжки, потому
книги перетворяться на попіл, над яким здійматиметься курява ген до неба.

Слова жіночих ревнощів спалахують щоразу, як я лягаю до ліжка.
Я запалив свою тьмяну лампу, простягнувши руку до однієї із моїх улюблених
книг на тумбі коло ліжка. І тут жінка вибухає з люттю та гнівом. Варто мені лише

підкинути вугілля у вогонь її гніву, і для неї це тріумф. Усередині я посміхаюся.
Вулкан її ревнощів швидко згасає. Поверніть мені її таку. Залишки люті на її
обличчі зникають, неначе тонкий дим свічки, яка поволі гасне…
Уві сні я скидаю покривало із себе. Обережно встаю. Підходжу до вікна

кімнати. Я повільно відчиняю вікно, аби повіяв легкий чарівний вітерець. Він
знімає завісу з картини ночі. Місяць уповні сидить на своєму троні в оточенні

зірок, які, неначе перлини, розкидані на темному та тонкому, як шовк, полотні
нічного неба.
На місяці переді мною постало примарне сяйво. Поволі окреслюються його
обриси. До мене летить людська тінь, з якої вимальовуються контури жіночої

фігури, які мені годі з чимось переплутати. Вона – на килимку, вбрана у прозору
сорочку, із золотим вінком на голові, оздобленим червоним рубіном. Я
наблизився, щоб відчути тепло її подиху. Від її шиї повіяло пахощами шафрану.

Шепіт. Жіночий образ привабив мене й вивів з вікна.
Того вечора вона повела мене до річки Тигр. Я ступав поряд із нею, під тінню
рівного ряду пальм, що ростуть уздовж берега. Я бачив рибалок Багдада. Вони

кидали сітки в річку, яка на заході сонця набула багряного кольору, ніби агат.
Рибалки тягнуть сітки. Виявляється, що вони шукають мідні лампи, адже демон-
відступник оселяється в лампах ще з часів царя Соломона.

З наближенням світанку ми повернулися до мого будинку. Я попрощався з
нею. Вона йде, але її дух залишається тут, зі мною. Я зачинив вікно, перш ніж
повернутися до ліжка. Я накриваюся ковдрою до голови, немов нічого й не
сталося. Це траплялося зі мною щоночі. Із нею я так пройшов понад тисячу

ночей. Я постарів. А вона – ні.
Вона тримала руку на грудях, підіймаючись на килимі до небес. Здивованим
поглядом я попрощався з нею. Вона зникла за місяцем. Я зачинив вікно й ліг коло

своєї дружини. Мене огорнув її прозорий і тонкий образ. Коли півень проспівав,
я піднявся удосвіта, все ще перебуваючи в обіймах сну.

114