Page 41 - Костопіль Місто над Замчиськом

філію Рівненського базового медичного коледжу. Першим директором навчального закладу з 1952
по 1955 роки був Петро Кочегаров. За піввіку існування училище випустило понад чотири тисячі
дипломованих спеціалістів.
У вересні 1939 року в Костополі на базі колишньої польської друкарні (вул. Торгова) почала
виходити газета «Костопільська правда», орган Костопільського повіткому КП(б) і повітової ради.
1 січня вона отримала нову назву «Більшовицький шлях».
1941-1943 роки – «Костопільські вісті».
3 травня 1944 р. – поновлює вихід під назвою «Більшовицький шлях».
З 1956 до 1962 р.р. – «Ленінський промінь».
У період розформування Костопільського району на початку шістдесятих років випуск
часопису припинено. Відроджено у березні 1965-го з відновленням району під назвою «Червоний
промінь».
У січні 1992 року газета одержала назву «Вічеве слово». З 2007 року – «Віче
Костопільщини».
Традиційно щовівторка у центрі міста проводились базари, на які з’їжджалися жителі майже
з усіх сіл Костопільщини та сусіднього Березнівського району. Згодом базарним днем став четвер.
Після того, як проведення ярмарків у робочі дні було заборонено рішенням республіканської
влади, базари проводили у неділю. Поступово території на місці сучасного універмагу, де
працював ринок, стало не вистачати, а сам базар, на думку місцевого керівництва, не був
прикрасою міста. У середині 70-х його перенесли у місце, де він працює і по сьогоднішній час.
Цікавим є той факт, що незважаючи на заборони, четвер так і залишився базарним днем для
костопільчан. Продавців і покупців збиралося менше ніж у неділю, але ринок діяв. Особливо
протягом 70-80 років чекали мешканці машин з товаром із сусідньої Білорусі. Якісний та дешевий
товар з братньої республіки розкуповували швидко.
Місто росло, розширювалося, змінювало межі. Історично трапилося так, що місцеві
кладовища було розташовано у центрі міста. Старе єврейське знесли ще у період окупації
Костополя фашисти. Центральне, де були поховані переважно поляки та українці, знесли у 70-х
роках, а на його місці побудували дев’ятиповерховий будинок. Закрили кладовище і в районі
Перемінки. Наприкінці 60-х місцевих мешканців ховали вже на новому кладовищі. Туди ж
перенесли і прах воїнів, що були поховані у братській могилі на місці сучасного меморіалу Слави.
Своє дозвілля у вихідні та святкові дні костопільчани
проводили у міському парку відпочинку та кількох зонах
відпочинку на березі річки Замчисько. На вечори танців
ходили до старої кирхи (район сучасної поліклініки),
згодом у 60-х роках до нового будинку культури, клубу на
костопільському селі, палацу культури ДБК та клубу
меблевої фабрики. Танцювали спочатку під гармонь та
баян, духовий оркестр, радіолу, магнітофон, а на початку
70-х молодь розважали музиканти вокально-
інструментальних ансамблів, які існували при кожному
клубі та будинку культури, клубах та майже на всіх діючих
підприємствах міста.

На початку 70-х років своїм яскравим вбранням та
оригінальною поведінкою хизувалась невеличка група
місцевих жителів: художники та музиканти, які
об’єднались навколо керівника художньої самодіяльності
заводу «Будінструмент» В.Румянцева. Це були
Малюнок 31 В. Румянцев костопільські «стиляги» або «хіпарі». Про те, де і якими
шляхами вони діставали брендовий імпортний одяг, знали
скоріше за все тільки у місцевому КДБ, але незважаючи на суворі радянські закони, особливо
«стиляг» не переслідували. Можливо, тому, що цілими днями хлопці малювали плакати на кшталт
«Мир. Труд. Май» або «Слава КПРС» і тільки увечері на репетиціях у клубі чудово переспівували

38