Page 66 - Кувейтські-новели_02.01.21_Neat

Працюючи соціальним робітником, вона щоранку стукає у двері будинків,

власниці яких потерпають від тяжких соціальних і матеріальних умов; виймає
папери й записує проблеми вдів і розлучених жінок, їхні клопотання; уважно
вислуховує подробиці їхнього життя.

Часто-густо розповіді жінок стають занадто відвертими: вони без зніяковіння
плачуть перед нею, чужою їм людиною, яку направило Міністерство соціальних
справ і праці. Вона стає їм любою приятелькою вже після третього запитання,

склянки холодної води, та й декількох люб’язних слів. Їх цікавить лише її ім’я,
та ще й скільки часу займе оформлення державної субсидії. Після годинного
спілкування вона сідає в міністерський автомобіль, яким керує водій, і ще довго
відчуває на своїх плечах тягар чужих проблем.

***
На гілках червоних дамаських троянд на її платті виросли шипи. Подружжя

залишилося вдвох у вітальні на першому поверсі, їх розділяє тільки обідній стіл,
більшість страв із якого зметено на підлогу. Ібтігаж повільно підняла голову,
відчуваючи небезпеку, яка чигає на неї в цьому замкненому просторі, й дивилася

то на краплі поту на чоловіковому чолі, то на курячу грудинку, яку він пожбурив
у куток. Її обличчя не випромінювало страху. Він дивився на неї поглядом, у
якому змішалися зловтіха й зухвалість. Вона ж прикусила язик, з якого готові

були злетіти лайливі слова.
Четверо дітей… Чоловік спалив усі мости, які ведуть до неї… Щоденні візити
завдають самих страждань. Щоденні звіти про жінок, які покинули чоловіків,

закарбовуються в її пам’яті. П’ятнадцять років він випробовує її терпіння.
Лайливі слова долетіли до сусідських вікон. Чоловік дав їй ляпаса, плюнув в
обличчя, сплюндрувавши гідність жінки, якій було трохи за сорок. Їй конче

потрібна робота… Діти, які пам’ятають жахливі речі, ховаються до кімнати
щоразу, коли бачать гнів у батькових очах. До цього всього її нова фіранка
забруднена курячою грудинкою, якою вона хотіла була посмакувати декілька
хвилин тому.

***
Сьогодні опівдні, очікуючи на дочок біля школи у своїй старій автівці,

кондиціонер якої дме гарячим повітрям, та спостерігаючи за батьками з
портфелями їхніх дочок у руках, що переходили вулицю зі звичними усмішками
на обличчі, вона запитала себе: «Що змушує мене жити у клітці?». Це запитання

вона ховала під порогом свого будинку, як міну. Вона знала на нього відповідь,
та не могла зважитися.

66