Page 33 - Кувейтські-новели_02.01.21_Neat

справедливому суспільстві та при менш скрутних життєвих обставинах я б довів

тому, хто так каже, хто з нас дурний.
Сьогодні ввечері глиняна стіна мечеті – моя єдина товаришка. Вона вбирає мої
думки, щоб змішати їх з кров’ю її будівельників. Якась дивна мара ввижається

мені щоразу, як я підходжу до цієї стіни. Моя зажурена та втомлена мати,
товариші, старці з району – всі вони часто-густо згадували цю химеру, окрім
батька, який казав мені: «Не бійся її, вона існує лише в нашій хворобливій уяві».

Чи справді з їхньою уявою щось не так? Те, що я бачу перед собою, засвідчує
протилежне. Не знаю, що це – привид чи джин? Хай там як, він наближається до
мене, націлившись своїм складаним ножиком прямо мені в обличчя.
Я відступив. Пробіг холодок, від страху я притулився до стіни навпроти

мечеті. Хіба вона не розкриється, щоб поглинути мене разом з моїм страхом?
Хочу закричати, покликати на допомогу, хоча все довкола страхітливо мовчить,
але що з моїм голосом? Він застряг десь усередині, намагаючись вирватись

назовні. Натомість лунає якийсь слабкий стогін, ніби цвіркун затріщав. Я
прикриваю обличчя руками, щоб сховатися від потворного дивовиддя. Позираю
з острахом крізь пальці: от би воно зникло. Ні, фантом на тому ж місці, з ножем,

кидає мені нерівний виклик. Я слабкий, а він – могутній. Мені страшно, а він
лякає. Мені самотньо (от би мама була поруч!). Горе мені! Завтра вона розірве
свою абаю, коли почує про мою загибель. Мене не стане, а голодні роти

залишаться розтуленими на осонні, поки не пересохнуть, залишаючи по собі
огидну печатку голоду на власних домовинах.
Могили, смерть, загадкове потойбіччя… Ця примара переді мною теж зберігає

якусь таємницю з того світу. Все довкола лячне, холодне, липке, й тисне на мій
незміцнілий мозок. Змучена голова розколюється, ховається у складках одягу і
припадає до стіни, дряпаючись липкою глиною, змоченою холодним потом.

Привид також притулився до стіни, залишаючи на ній слід. Йому потрібна
жертва – людське тіло, щоб розірвати його. Де моя хоробрість? Поводжусь, як
дівчисько, що боїться власної тіні. Соромно боятися. Це правда, я наляканий до
смерті, але посеред цієї тиші має відбутися двобій. Хтось із нас має випатрати

суперника або ми розійдемося.
Мій ножик високо здіймається, і я безбач кидаюсь на демона. Ніж
устромляється в стіну – й жодної реакції від мого ворога. Мені невтямки – що

відбувається? Ха, ось воно що! Я сміюся, плачу, насмішкувато дивлюся на
кінчики своїх пальців, до яких прилипла засохла на стіні кава. Моя хвороблива
уява прийняла її чудернацький візерунок за джина, озброєного ножем. Хай Бог

простить того торговця кавою, який вилив на стіну мечеті залишки темного
напою зі свого глечика.

33