Page 79 - Кувейтські-новели_02.01.21_Neat

Ми перемогли. Лакі сидить поруч із юрбою й у вус не дує. Ви помітите, як

собака розплющує пів ока, перекладає одну лапу на іншу, підкладає обидві лапи
під щелепу. Якщо стоїть ясна та гарна погода, то його хвіст метляється, ніби в
думках у нього лунає якийсь мотив із пісні. У спекотні дні ви побачите, як усі

органи його тіла ціпеніють: він не в змозі відігнати навіть муху, яка надокучливо
кружляє в нього над головою.
Це все, якщо він ситий.

Якщо ж голодний, ви побачите його біля кожних відчинених дверей будинку.
І він споглядатиме на них своїми чорними очима. Він сяде, випроставши своє
довге тіло із шерстю брудно-каштанового кольору; його язик, залитий слиною,
стирчатиме, ніби віддаючи солдатський салют. Він не рушить з місця, поки не

отримає щось їстівне. Жителі району не обділяють його харчами.
Лакі приходить здалеку, витягує язик, нюхає камінчики, немовбито щось
шукає…

– Що привело його сюди? – запитав хтось.
Пес біг до нас, поки не опинився всередині спортивного поля. Один із гравців
спасував м’яч у сторону, потім став і почав спостерігати за собакою, а коли той

наблизився, то вмить штовхнув м’яч головою так, що м’яч відлетів у мій бік.
Ми всі засміялися.

* * *
Завтра вихідний. Четвер.
Хоч усе ще була восьма година вечора середи, але в душі вже назрівало

передчуття біди.
Заміський будинок. Можливо, я зможу стерти з пам’яті гнітючі думки.
Суцільні домашні чвари й конфлікти… слід їх викинути з голови в кошик.

Мій кошик – не більше, аніж купа сміття, яку залишив мені батько, коли я був
ще дитиною. Я виливав ці турботи в море, яке стало моїм таємним притулком.
Ніхто не знає, що в мене є дублікат ключів від дверей нашого заміського
будинку. У минулому мечеть стала для мене притулком страху, адже податися

до неї було злочином, а за повернення звідтіля на мене очікувало покарання.
А тепер, сидячи за кермом машини, я гостро відчуваю потребу ізолюватися від
світу зла та ненависті – поїхати до заміського будинку, щоб провести терапію

для інваліда, якого зломив параліч.
Посидіти на пляжному піску перед морем – найперше, що спало мені на думку.
Я лежу, а доля моя – в тенетах самоти… Думки. Шум хвиль. Темрява. Моя голова

спирається на долоню, лікоть занурений у пісок. Цей пісок залишається дитиною
протягом усього свого існування й формується відповідно до наших стосунків із
ним. Як би я хотів бути піском!..

79