Page 76 - Кувейтські-новели_02.01.21_Neat

Все сходить на кола свої

Босоніж. Я не пам’ятаю, як ми це робили…
Іноді в один із квітневих днів батько намагається мені заборонити це. По обіді
він робить обхід по всьому будинку: зачиняє всі покої, кухню, головний вхід у

будинок, задні двері, вітальню. Іноді він намагається затягнути мене спати у
свою кімнату.
Я маю домашнє завдання.

(Аргумент. Утеча.)
На другому поверсі у вікні кімнати покоївки встановлені стовпи огорожі – як
і на всіх вікнах будинку – що перешкоджають входу або виходу з будинку. Один
зі стовпів похилився трохи вбік, тому я мав змогу просунути свою голову у

щілину. На виході є декоративна підвісна стіна, десь завдовжки півтора фута.
Завдання – пройти боком, спиною до стіни, не дивлячись униз. Я затамовую
подих, поки не дійду до кінця стіни, де поруч із нею розташований дах гаража

будинку. Я стрибаю на нього, а потім – у садок будинку.
Щоб вийти з будинку в такий спосіб, потрібно йти босоніж.
(Моє взуття залишилося замкненим у батьковій кімнаті, до заходу сонця.)

Босоніж.
Без проблем. Зазвичай, ми з друзями граємо у футбол на майданчиках
сусідньої школи, босоніж: вже звикли грати з м’ячем босими ногами. Взуття ми

використовуємо для окреслення меж воріт на полі. Розпечений асфальт,
страшенна спека… розкидані камінці або залишки від розбитих пляшок «Пепсі»
колють нам ноги. Ми намагаємось не наштовхуватися на них, принаймні

наскільки це можливо.
Правобіч від автостоянок розташований стадіон, а коло нього – мечеть.
Після того як ми завершуємо нашу гру, то прямуємо туди, аби зробити перерву

та перепочити. Ми п’ємо воду, миємо ноги під кранами для обмивання, а також
з невимовним ентузіазмом обговорюємо перебіг гри.
Якщо ж ви поглянете на ступні ніг кожного з нас, то помітите, що шкіра там
груба, потріскана, аж чорна від бруду, вся в ранах, а подекуди навіть

деформована, із залишками крові. Наші нігті – жовті, чорні та гострі як пазурі.
Ви помітите на них ознаки перелому, і якщо натиснути на них, то частина нігтя
просто відпаде від пальця.

Я повертаюся додому надвечір, із заходом сонця. Покоївка виходить надвір,
щоб увімкнути світло в будинку, дивуючись моєму поверненню. Я притуляю
свій вказівний палець до рота:

Тільки нічого не кажіть моєму батькові!
76