Page 23 - Book_a4_Work_Neat

І мати мовила: «їж, сину,
Повільно їж, не поспішай,
І цю урочисту хвилину

Навік собі запам’ятай!»

Не так вже важко уявити,
Як я накинувсь на хлібину,
Бо їсти хочеться і жити,

Лиш мати стримує дитину...

А сама сіла край ослону,
Схрестивши виснажені руки,
І сльози вкрили впалі скроні,

Бо їй згадалися всі муки...

Який той хліб - не передати!

Смачний, рум’яний, запашний.
У нього душу вклала мати,
Щоб голод був нам нестрашний.

Чи то був сон, чи я - в раю –

Таке блаженство відчуваю!
Та ні, не сон, бо я стою
І хліб той перший уплітаю.

Що хліб|| усьому голова,

Про це давно вже знають люди.
Той перший хліб і ці слова
Мені ніколи не забути...

Можливо й сталось так тому
Що хліб ростити - моя доля.

Я все життя віддав йому,
І вірним був землі і полю.

21