Page 49 - Кувейтські-новели_02.01.21_Neat

Біля входу до університету

Я був у кабінеті. Мене вже чекали на нараді. Та ось цей старий чоловік, що
вже багато років приносив мені чай та каву, постукав у двері і, як завжди, не
питаючи дозволу, розміреними кроками зайшов до кабінету.

– Доброго ранку! – привітався він і, не чекаючи відповіді, підніс тацю й
поставив переді мною чашку кави та склянку води. Я очікував, що він, як
зазвичай, одразу вийде, та чоловік продовжував стояти.

– Мій син…
Його слова застали мене зненацька. Звалилися зверху на мій стіл. Я чекав на
пояснення.
– Мій другий син, – пильно дивлячись на мене, старий проковтнув слину.

Я не мав часу: мене вже чекали на нараді. Я поквапив його, аби він швидше
викладав суть справи:
– Прошу! Говори.

– Мій син навчається в університеті.
«І чого тільки йому треба?» – запитав я сам себе.
– Він закінчив другий курс з відмінними оцінками.

Худорлявий чоловік у темно-синій сорочці, який упродовж років був тихший
від води, нижчий від трави, стовбичив переді мною, тримаючи маленьку тацю.
Здавалося, я ніколи не бачив його без неї. Складки на старечому обличчі

відображали тривогу.
Я – директор відділу управління персоналом і зазвичай не знаюся з
робітниками. Тієї ж миті як ти зближуєшся з ними, вони переходять межі,

обтяжують своїми проханнями. Але той його вигляд…
Він протягнув до мене свою спітнілу руку, у якій тримав кольорову
фотографію. На ній був юнак з акуратно вкладеним волоссям та очима, що

випромінювали енергію життя. Чоловік промовив:
– Він студент факультету інженерії.
– У мене нарада. Говори швидше! – я підвищив голос, аби він поквапився
пояснити, у чому річ.

– Він на третьому курсі.
– І що далі?
Старий знову замовчав, його погляд був розгублений. Здалося, що перед тим

як він промовив наступні слова, його нижня щелепа звисла:

49